Меджибіж

Автор: Lesya · Дата: 19 вересня 2009 · Коментувати

За Меджибіж я чула давно від свого друга археолога, який кожного року туди їздив на розкопки, наслухалась від нього багато казкових розповідей про знайдені речі та дивні події пов’язані з ними. У Меджибожі найперше мене вразила, звичайно, фортеця. Зведена вона досить в мальовничому місці – між двома річками Бужок і Південний Буг, вздовж них простяглися великі просторі луги, на яких можна побачити череди корів і зграї гусей та качок. Про величне славне минуле Меджибізької фортеці свідчать високі міцні мури, адже вона довгий час була форпостом захисту навколишніх подільських земель. Ця цитадель пам’ятає ще руських і литовських князів, польську шляхту, татарське нашестя та російських командувачів. З ХІІІ – ХІХ ст. цю твердиню декілька раз перебудовували відповідно до вимог часу з використанням нововведень в оборонній архітектурі. Сама цитадель має форму видовженого трикутника, на рогах мурів збереглися лише дві вежі, одну з них, п’ятикутну (Лицарську), вже відбудовано, а на другій, круглій (Офіцерська), – ще ведуться реставраційні роботи.

На подвір’ї замку можна побачити церкву, зведену ще у XIV ст. спочатку у романському стилі, потім, коли її переробили на костел, вона набула готичних форм, а пізніше – барокових. Зараз вона закрита, так як в середині ще не закінченні ремонтні роботи.

В адміністративних будівлях замку розміщені музеї, в яких представлено зброю, монети, предмети побуду та інші речі, знайдені археологами під час розкопок. Моя увага була прикута до поховання воїна, напевно він був високий на зріст і мав міцну статуру, про що свідчить його кістяк. Можна лише здогадуватися про героїчні подвиги цього невідомого оборонця цитаделі, якого удостоїли поховати на території цієї твердині. Та й сама Меджибізька фортеця, як той забутий кістяк воїна, простягнула до неба свої напівзруйновані мури й з докором дивиться на нас через свої стрільниці.

З альтанки Лицарської вежі можна побачити руїни костелу Св. Трійці, побудованого в середині ХVІІ ст. саме до них я й попрямувала. Те, що постало переді мною – вразило: колись від величного красеня костелу залишилися тільки стіни, навіть даху не має – і все це потопає в буйній зелені чагарників. Поки дісталася до колишнього вівтаря храму, то була вся в реп’яхах. А колись же у цей костел на службу приїжджали вельмишановна шляхта та багаті міщани одягнені у парчеві кунтуші прикрашені перлами, золотою тасьмою, коштовними ґудзиками, чулося шелестіння оксамитових та шовкових суконь. А зараз, замість молитовних співів доносився лише шум машин та галас навколишнього містечка, навколо вирувало життя, тільки цей занехаяний костел, залишався німою пусткою.