Сатанів

Автор: Lesya · Дата: 19 вересня 2009 · Коментувати

За вікном автобуса залишався Меджибіж. Мій напрямок – далі, на Сатанів. Те, що перед самим містечком Сатанівом є ще Сатанівка - я не знала. Але їду далі, а саме - до курортного Сатаніва, адже саме там побудовано ряд санаторіїв, в одному з яких і зупиняюсь на ночівлю. Сам санаторій розміщений біля відомої річки Збруч, яка довгий час була кордоном між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською.

Навколо простяглися гори Медобори, покриті густим непрохідним лісом, саме туди й прямую – у володіння Збруцького ідола, знайденого у річці Збруч у 1848 р., а зараз він зберігається у Краківському археологічному музеї. Відразу за санаторієм, натрапляю на реконструкцію капища, в центрі якого стоїть копія Збруцького ідола. Це чотирикутний стовп висотою 257 сантиметрів, виготовлений з вапняку, на поверхні виконано плоско-рельєфні малюнки. Датується ця пам’ятка ІХ – Х ст.

Збруцький ідол і є уособленням язичницького Світовида – бога осіннього сонцевороту, сучасного і майбутнього, якому доручено пильнувати, щоб на землі, у небі та в підземному царстві священно здійснювались закони.

Сама статуя поділена на три яруси, що відповідає триярусності світу в уявленні слов’ян. Нижній ярус – Нав, світ померлих предків, які підтримують світ живих людей з другого ярусу – Яв. Нав це не уособлення царства зла, а це смерть, яка передує життю. Наступний ярус, самий верхній - Прав, світ небесних богів, які правлять світом живих людей на землі та померлими предками підземного світу.

Кожна грань Збруцького ідола відповідає пори року та фазам Сонця. Календарний річний цикл наших предків мав чітку прив’язку до Сонця. У ньому присутні чотири вузлові точки, пов’язані з Сонцем: осіннє і весняне рівнодення та літнє і зимове сонцестояння. Так, з північного боку статуї зображено Коляду, якого святкують зимою, коли народжується сонячний бог. На одязі Коляди зображено солярний знак (сонячне коло, символ зимового сонцестояння). Особливістю цієї грані є те, у підземному світі нема зображень душ предків. Це пояснюється тим, що душі померлих предків – на зиму відлітають, а повертаються весною. На східній грані статуї зображено Ярило, адже весною сонце росте, стає воїном і перемагає тьму. Саме на цій грані зображені меч та кінь – суто воїнські атрибути. Південна грань статуї присвячена Ладі-Купала, яку святкують влітку, коли наступає благоденство після перемоги князя-воїна над темрявою. Богиня тримає ріг-ритон, символ багатства та радості, поруч з чоловіком у середньому ярусі зображено дитину, як символ зачаття та продовження роду. Вже на західній грані ідола зображено знову жінку богиню – Мокош, якій відповідає осінь, адже саме тоді сонце старіє, день починає поступатися ночі, приходить час підбиття підсумків, приходить час шлюбів. Тому у богині, що у верхньому ярусі у руці обручка, символ подружжя та закінчення циклу.

Об’єднує богів спільна шапка, що відображає ідею єдиного найвищого бога – Рода.

Отож прямую до лісових хащ у пошуках слов’янського городища-святилища Звенигород. Йду вже досить протоптаною лісовою стежкою, навколо буяє рослинність, яка вражає своєю різнотрав’ям. Напевно, саме сюди ходили наші предки збирати зілля, перед тим як вирвати, вони до кожної пошепки зверталися, просили допомоги у лікуванні. Зільники розумілися на тому, яка рослина дає життя, а яка його відбирає, але головне було не знання трав, а вміння їх сполучати.

По дорозі натикаюся на карстову печеру з гучною назвою – «Перлина». Але йду далі, в лісову гущавину й виходжу до наскальної печери Відлюдника. Саме в ці місця колись прийшов монах-пустельник і видовбав печери, в яких і оселився. Серед мешканців навколишніх сіл про нього пішла слава як цілителя, який лікував від всіляких хвороб. Тут, де жила ще пам’ять про язичницьких богів та тлів вогонь капищ, чернець-відлюдник молитвами, хрестом та цілющою водою боровся з поганськими духами.

Всю дорогу мене чомусь не лишало почуття, що за мною хтось слідкує, весь час за спиною щось шурхотіло посохлим листям, тріщали гілочки. Якраз за печерою Відлюдника не могла найти стежку, все блукала, поверталася декілька разів до одного й того самого місця. Мабуть Блуд до мене причепився, водив лісом, ледь не завів мене у яр, навіть вчувся мені його зловтішний регіт, коли я впала, зачепившись за коріння дерев. Моє бажання та упертість все ж перемогли напусти Блуда, я знайшла ледь помітну стежку, якою й пішла по хребту гори. І ось, нарешті, я побачила очікуванні вали слов’янського городища-святилища Звенигород. Ці кам’янисті насипи звели ще за скіфських часів, а пізніше укріпили, підсипавши їх, вони захищали городище-святилище від злих духів, на вершинах були викладенні капища. Вали мене приголомшили своєю могутністю та величчю, здавалося, що час для них зупинився відколи їх звели.

Перейшовши насип, потрапляю в городище Звенигород. І тут, нарешті, за валами, відчуваю спокій та захист, адже свій шлях, який подолала у пошуках цього святилища, мене охоплювали тривога, страх, сумніви, весь час увижалися мариська, не раз хотілося втекти з цього лісу. Стає зрозумілим, чому саме в ці лісові нетрі втікали волхви від хреста та купелі в водах Дніпра. Тут вони осідали, влаштовували капища та зводили язичницькі храми для своїх кумирів. Блукаючи городищем, натикаюся тільки на невеликі заглибини, на дні яких лише бите каміння, із-за порослої кропиви та повалених дерев не можна навіть визначити їх ширину та глибину, тому обережно їх обходжу. Стомившись, сідаю на камінь, прислухаюся до «темної музики дерев», які доносять мені з глибини віків поганську пісню:

Богові Світовидові
Ми СЛАВУ прорекли,
Бо цей Бог став
Богом Правія і Навія.
І йому співаємо пісні,
Яко єсть Він Святий.
І через нього ми
Побачили Світ Видимий
І буття Яви.
І він буде
Нас у Навії берегти.
А тому ХВАЛУ співаємо
І, співаючи,
Маємо танцювати,
І викликуємо Бога нашого:
Бо це Він Землю,
Сонце наше
І Звізди держить
І Світ міцнішим творить.
(З «Велесової книги»)

Повіяв вітерець і відчуваю запах диму та тепло жертовних вогнищ, здається ось із-за дерева вийде сивочолий волхв. Страх настільки сковує, що ледве дихаю. Згадую розповіді археологів, які знаходили тут біля капищ рештки жертвопринесень. Поганському богу Світовиду приносили у требу коровай, золото, зброю, частину врожаю, збіжжя, медяні пироги, вино, млинці, мед. У язичницькому храмі, де стояв Збруцький ідол, тримали білого коня, а біля статуї – сідло і вудила. Вірили, що вночі Світовид сідає на коня і воює з ворогами, тому один з його знаків є здоровенний меч, який лежав біля статуї. Будучи військовим божеством, Світовиду служили жерці-воїни. Важливу роль для обрядів, пов’язаних із культом води, відводилася джерелам, які б’ють у підніжжі гори, де лежить городище Звенигород. Отож до них і прямую по крутому схилу стежкою вниз. Воді цих трьох джерел приписують цілющі властивості: «від нервів», «від очей», «від серця». Ох, і знали ж наші предки де влаштовувати свої капища!!!

Біля кожної кринички стоять образи християнських святих, напевно, для захисту від поганських богів, яких ще з сивої давнини славили волхви за лікувальну дію живлющої води. Отруївшись Євшан-зіллям, я тамувала спрагу з трьох джерел, сподіваючись, що та вода стане для мене Явленою. Доки здійматиметься дим над капищами, доки приноситимуть требу Світовидові, поки не пересохне вода у трьох джерелах – доти житимуть й язичницькі боги! З такими думками, я вийшла з лісу до річки Збруч, вздовж неї й попрямувала назад до санаторію. Звідти, сівши на автобус повернулась в Сатанів.

Кожний куточок цього міста дихає історією та героїчними легендами. Сама назва міста походить вiд молдавського слова «сат» – велике село. Існує також версія, за якою у 106 р. цими місцями проходив римський легіон, зупинившись біля річки, полководець спитав: «Сат аут нон?» (Досить, чи пiдемо далi?), – «Сат, сат!» (Досить, досить!), – одноголосно закричали стомленi воїни. Відтоді й почали це місто називати Сатанів. Це містечко згадується ще у середньовічних джерелах на початку XV ст. Довгий час власниками були меджибізькі пани. Зазнало містечко також татарської й турецької навали, які призводили до страшних спустошень. Колись Сатанів оточували міцні мури, але від них залишились лише міська брама в башті, яка стоїть при в’їзді в місто. Побудована 1724 р. у формі квадрата довжиною близько 11 м і складалася із трьох поверхів, на кожному із яких було по декілька амбразур, на самому вершку башти ще збереглися стрільниці. У Середньовіччя у Сатанові проживала найчисленніша в Україні єврейська громада. У 1532 р. було побудовано синагогу. Чотирикутна в плані, зовнішнім виглядом нагадувала фортецю. Вона мала високий мур з міцним склепінням на версі. Дах частково складався із невеликих стрільниць.

Звичайно, яке ж середньовічне подільське містечко не мало своєї фортеці, в якій завжди можна було знайти захисток від непроханих гостей зі степу. Тому Сатанівський замок побудували на високому пагорбі біля річки Збруч. Він був п’ятикутний у плані. На кожному куті стояли башти, які між собою з’єднувалися муром. Площа замку становила близько 1,5 га. В’їзд до нього охороняла наріжна башта, яка розміщувалася з південного боку. Мури були подвійними. Замок доповнювали також круглі вежі, одна з яких стояла в південно-східному розі на лінії внутрішніх стін. У ній не було вікон, тільки невеликі за розміром амбразури. Зараз від цієї оборонної споруди залишилися тільки руїни, які велично красуються над річкою Збруч.